Mar. 27th, 2017

tipa_bandera: (Default)
Как только написал предыдущую заметку, а украинофобы снова подбросили очередные лузлы:



Сеанс просвещения:

Торба - также и русское слово. Как и сумка - украинское. Употребляется чаще чем торба. Просто ты плохо знаешь русский язык. А еще хуже - украинский. Лингвист недоделанный. Сумка - это тоже заимствование, пришло в украинский и русский через польский (вероятнее всего).
Read more... )
tipa_bandera: (Default)
Є у Нечуя-Левицьго стаття "Криве дзеркало української мови". Там він виступає проти Грушевского, який писав важкою мовою (згожусь, його історія України читається важко), вживав полонізми та русизми, користувався особливим правописом (-ся писав окремо, як в інших словянскьких мовах, що і не прижилось). «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Дехто намагається використовувати цю статтю НЛ як доказ "полонізції" української мови. Хоча, якщо проаналізувати претензії НЛ, то виявиться, що в сучасній українській мові переважно "перемогли" версії НЛ, або паралельно існують два варіанти.

Цікаво, що "цінителі" цього твору НЛ зовсім не знадують наступний його твір. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Отож, трохи взнали про Нечуя-Левицького і почнемо читати:

Read more... )

tipa_bandera: (Default)
Продовжуючи попередню сттатю про Нечуя-Левицького дам деякі цитати із його твору, що спершу вийшов під "Сьогочасне літературне прямування" в 1878-у році. Навіть не буду коментувати, все настільки промовисто. Про церковнословянський період і як українці вчили великоросів грамоти я опускаю, це мало кому цікаво.


В той таки час геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну, і наводить великоруську літературу "Вечорами на хуторі" на народну й національну стежку. Всі ці літературні течії пливуть паралельно одна при другій, змагаються, борються, доки Гоголь не засліпив своїм талантом і клясицизму і романтизму і не заклав нової реальної та національної великоруської літературної школи. Ся вся література поплила на Україну: її потягла за собою великоруська школа на Україні.

В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше: там стара партія держалася схоластично-клясичного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Маркіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним українським язиком.

На Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві.
Read more... ).

Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори гр. Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського 2. Н. Успенського, Г. Успенського і т. д.

Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже одрізняє його од інших європейських та слов'янських націй. Глибокий демократизм пронизує українську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часів.

Той соціяльний дух уже виявився і в українській літературі: вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачіпає минувшу історію козацького періоду. Тут причина не в одній тільки формі – в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина – в демократичному характері української нації.

Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не одного чоловіка. Принцип особости – то національний український принцип. Людська особа на Україні не любить щезати в іншій чужій особі, нізащо в світі не одкажеться од свого Я , і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців бував на Україні, проживав в неї, той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо . . . він мусить вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би по його національній натурі
.

Реальні французькі теперішні писальники, брати Ґонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську й почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писальниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії. Великоруські солідні органи, як "Вестник Европы" і навіть "Отечественные Записки", так само напалися недавно на Максимова й Немировича-Данченка за те, що вони пишуть зовсім мужичим, сільським язиком, до котрого не привикла великоруська просвічена публіка, а петербурзький комітет грамотности, оповістивши премію за біографію Петра I, просто поставив умову, щоб язик біографії не був підроблений під мужичий, хоч конечно біографію будуть читати не пани, а мужики. . .

Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала натура не простого сільського мужика, а натура просвічена, з великим естетичним смаком. Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про соловейка або про дівчину, такими словами, як каже великоруська народна пісня: "Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!" або: "Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!" ("Быт русск. нар. " Терещенка, л. 252).


Нічого похожого на такий великоруський деспотизм в поезії не можна знайти в українських піснях, бо вони вилились з інших народних психічних основ. В великоруській сім'ї панує деспотизм батька над цілою сім'єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім'ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в інших старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофілів галицької та угорської Руси.
Що ж тепер сказати про ту прояву на світі, коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи? Ми назвемо таке пересовування некорисним, непотрібним. Ми назвемо його недобрим ділом в тім разі, як силою пересовують літератури однієї породи на породу іншу. Література вищих європейських пород і непрохана сама по собі йде між народи молодші, нижчі по культурі, бо вона має силу. Про великоруську літературу того не можна сказати. . . Нам потрібна своя українська література.


Читати повністю

Читати продовження (огляд другої частини).

tipa_bandera: (Default)
Винесу окремо. Тут Нечуй-Левицький описує різницю між українським та російським гумором. Теж саме, колись писав і Костомаров:

Звісні весільні пісні, в котрих дружки кепкують з старостів та світилок, покажуть нам різнь між українським і руським гумором народної пісні. На Україні дружки сміються з старостів:

Наш староста з міста,
В його голова з тіста,
Зуби з петрушки,
Очі з чернушки;
А на лиці діри,
Повлазили щури,
Голова сніпками вшита,
Борода ґонтом підбита.

Але зараз після таких жартів дружки, маючи природну естетичність, просять в старости вибачення:

Наш староста старенький,
Як голуб сивенький.

Великоруські дружки просто лають свата й сваху на всі застави:

Да тебе свату большому
На ступень ступить - ногу сломить,
На другий ступить - другу сломить,
На третий ступить, голову свернуть.
Да трясло бы тя, повытрясло!
Да сквозь печь провалитися!
Да в мясных щах (борщі) сваритися!
Я кладу жалобу что на сватью на большую,
На лукавую, на вилявую,
На змею семиглавую!
Семиглавую, семихвостую!
Чтобы тебе, сватьюшка,
Сыновей бы те розбойников!
Дочерей-посиделочек. . .
Умереть бы тебе, сватьюшка!

Се такі жарти великоруської народної музи, котрих українські свати не знесли б і мабуть би повтікали з хати, попереду прочитавши дружкам прозаїчну молитву.

tipa_bandera: (Default)
Підозрюю, що не дуже зручно осмислювати одразу багато цитат, як я подав в попередній статті. Тепер потроху буду продовжувати цитувати другу частину твору "Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)". Цитата доволі актуальна, частина наших "еліт" досі дуріє від цієї зарази:

Українське панство не можна назвати вивихнутим щодо просвіти. Воно лучче просвічене, ніж великоруське. Звернімо увагу хоч на те, що Херсонська чи Полтавська губернія пренумерує по 240 примірників "Вестника Европы" та "Русской Старины", а щиро великоруські губернії Ярославська, Владимирська тільки по 45 прим., а такі дорогі журнали пренумерує більше панство, ніж середня верства. Наше дворянство не обизянствує, не грається в англоманію та в спартанство, зате воно вивихнуте в других відносинах, далеко поважніших, – в національних: воно дуріє, хоч-не-хоч, од кацапоманії. Ця вивихнутість далеко шкідливіша для краю, ніж якась великоруська англоманія: вона одтягла в Україні літературні таланти, вкрала в нас Гоголя, задержала розвиття української літератури (це все одно, що задержала проґрес), одрізнила дуже далеко українське панство од народу, вбила в йому український патріотизм, зробила його безособистим і апатичним в політичних стосунках, – словом сказати, зробила з його ні рибу, ні м'ясо, ні Богові свічку, ні чортові кочергу.

Решта статей по Нечую-Левицькому:
Read more... )
tipa_bandera: (Default)

Початок. Аналіз великоруської культури від Нечуя:

Українське міщанство ні кришки не похоже на великоруське. Островського типи глибоко національні й народні великоруські. Язик його героїв щиро народний великоруський. Він дуже гарний для Великої Русі, і тим менше він зрозумілий для нас, дальший од нашого народного язика. Міщанська та купецька великоруська сім'я ще зовсім народна; а в народній великоруській сім'ї батько цар, а його жінка, сини, дочки, невістки, онуки – то його піддані, його кріпаки. Часом по 30 по 40 душ живе в одній великоруській сім'ї і всі покоряються батькові, роблять діло по його приказу. Всі вони без волі, без права, як раби. Звідтіль виходить той страшний сім'яний деспотизм у міщан в Москві. Їх релігійність так само національна великоруська, як у старообрядців чи розкольників: вона вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі нічого морального. Каже ж великоруська приказка: "Мужик перекрестится, а потом зарежет". Од того страшного деспотизму виходить те дике самодурство, той гніт, те звірство, чисто татарське, що проявляється у великоросів, не в одних купцях. Треба пригадати, що виробляли губернатори та чиновники в Сибірі, що вони виробляють і тепер в Ташкенті та в Оренбурзі, треба пригадати, як один сибірський губернатор Трескін знасилував при гостях в домі одного купця його жінку, зробив собі трон, став на йому ногами і говорив рацію, що він в Сибірі – цар; другий губернатор в Сибірі прив'язував поляків ногами до колодки і пускав з крутої гори; треба пригадати, як торік в Оренбурзі смотритель тюрьми бив переступників залізними ланцюгами на пляцу... Це те самодурство, що й тепер душить на смерть Росію, б'є свої країни, Україну, Польщу, Ліфляндію, Грузію, Басарабію, як московський купець б'є дорогі дзеркала...

Українське міщанство та купецтво ані кришки не похоже на Островського типи. Наш купець або міщанин, подивившись на сцені на комедії Островського, тільки здвигне плечима та скаже: "Господи! які чудні люди є десь на світі! Батько дуріє, як скажений, а жінка, сини, й дочки мовчать та тільки кланяються йому". Міщанська й купецька сім'я на Україні склалася на принципах національних, народних; в нас дуже розвита особість. Жінка й діти слухають батька тільки розумного і не знесуть ніякого самодурства. Якби український міщанин або купець задумав витворяти такі паскудства, як Большов або Кит Китич, то енерґічна жінка гризлась би з ним по половині і таки б поставила на свойому, а сини тягали б такого скаженого батька за чуприну. Що ж путнього винесе з театру наша буржуазія, подивившись на комедії Островського? Хіба те, що чоловік повинен дуріти в хаті на всі застави, а жінка й діти повинні йому кланятись у ноги... Островський може мати на Україні вплив тільки одкидний (негативний), а покладного (позитивного) не може мати ніякого.

...
Великоруський критик п. Скабічевський, говорячи про те, що "Ревізор" Гоголя не вдався на паризькій сцені ("Отечест. Запис.", 1877 р.), назвав типи Гоголя та Островського монстрами. Вони і справді монстри-дивовища і для України і для слов'янщини.

tipa_bandera: (Default)
Що б там не говорили великоруські письменники про свій народ, а треба сказати, що український народ на цілу ступінь стоїть вище од великоруського, окрім, може, декотрих центральних великоруських губерній. Він має м'якші норови, м'якший характер. Українська женщина-селянка зовсім рівна правом чоловікові. На Україні розвилася дуже широка воля особости, впав деспотизм голови сім'ї. Характер українського народу більше духовний, більше ідеальний, не такий консервативний, як у великоруського народу. Подружжя і закони сім'ї більше поважаються на Україні; в народі нема скандальної лайки, такої поганої, як у великорусів, котрі верзуть перед дітьми язиками таку лайку, що й купи не держиться.

Сам описувач "Никольского уезда" Вологодської губернії в "Древней и Н[овой] России" знайшов там у одному селі три сім'ї, висланих з Харківщини українців, і каже, що вони стоять вище своїм розвиттям од великоросів, хоч і не звикли до важкої праці: вони неписьменні, але знають і про Адама, про потоп, про Христа й апостолів, не лаються паскудними словами перед дітьми, як великороси, не роблять в неділю, бо в їх християнство ввійшло в жизнь глибше, тоді як великороси роблять у неділю, як і в будень, бо не поважають неділі.

Великоруська народна література не підніме вище українського народу, а чого доброго, принизить його, так як принизила б його яка-небудь турецька або китайська література, котра б описувала якусь нижчу жизнь і вбивала йому в голову якісь типи та ідеали дуже низької проби. Ми вже не говоримо про язик великоруських народних творів; їх без словаря трудно читати навіть письменним українцям. Як же то зрозуміє цю китайську грамоту український народ?

... ...Доволі буде сказати, нехай який-небудь великоруський белетрист підсуне нашому селянинові книжку, де буде описано, як великоруські жінки та дівки молотять, рубають дрова, орють та сіють. Це буде така чудасія для української молодиці, що вона тільки очі витріщить або буде сміятись. На Україні молодиці та дівчата не роблять важкої чоловічої роботи, а в Великоросії чоловіки одходять на літо од дому на роботу і всю важку роботу роблять молодиці.

Profile

tipa_bandera: (Default)
tipa_bandera

June 2017

S M T W T F S
    12 3
456789 10
11121314151617
18192021222324
25 2627282930 

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 08:32 am
Powered by Dreamwidth Studios