tipa_bandera: (Default)
Постоянно встречаю комиков, которые утверждают подлобное. Из свежего:



Человек утверждает, что учил украинский - но скорее всего врет. Как минимум в том, что "учил". Поскольку никаких особых изменений правописания в украинском языке за последние 25 лет не было (разве отмененную сталинцами букву Ґ вернули). Но тем кто украинского языка не знает очень нравится эта байка "не могу читать/понимать современный украинский".

Кто-то может не объяснить, с какой целью русские и их подпевалы несут эту лживую чушь?

tipa_bandera: (Default)
Перша частина.
Продовжуючи про П. Куліша, який "нє знал никакого украинского язика" (як переконував мене один московит). Вступ до "Граматки", 1857 року видання:




"Рідною Українською мовою", ось як:
Read more... )
tipa_bandera: (Default)
Перестрів на днях одного русского-шовініста Знаювсьонасвєтє, який доводив мені, що Куліш не знав ніякої української мови.

Ось, для прикладу, "Шекспірові твори з мови Британської мовою Українською поперекладані":

Read more... )
tipa_bandera: (Default)
Даль про українського письменника Квіту-Основ'яненко, про його українські твори:
...Это мнение В. И. Даль высказал и в рецензии на вторую книжку «Малороссийских повестей», опубликованную в Литературных прибавлениях к “Русскому инвалиду”» за1837 г. (№ 52): «Не прихоть Основьяненка заставила его беседовать с нами по-своему, а необходимость; нельзя по-русски высказать всё это с сохранением вполне цветов и красок нашего подлинника, не переводимого ни на какой язык, как всё самородное, первородное, подлинное».
tipa_bandera: (Default)
А як інакше - треба народні пісні без слів видавати, як інструментальну музику, "ето вам нє Європа":

В 1878 році заборонений був 3-ій вип. «Збірника пісень» М. Лисенка, виданий в Липському,через те, що під нотами надрюкований був текст самих пісень, а це заборонялось указом 1876 року. Тільки через три роки, в початку 1881 року, цеб-то тоді, як повіяло було инчим духом, довелось М. Лисенку одібрати дозвіл на пропуск свого «Збірника» в Россію. Цей факт ми зазначуємо через те, що він викликав дуже цікаву записку тодішнього київського, подільского і волинського генерал-губернатора М. И. Черткова до министра внутр. дЂлъ. Подаємо цю записку в повному тексті.


Повністю приводити записку не буду, ось лише уривок для розуміння загального характеру:

Read more... )

[Найближчі відгуки указу 1876 р. про заборону українського письменства // Україна: науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. — К., 1907. — Т. II. — № 6 (июнь). — С. 249-268.]
tipa_bandera: (Default)

......


Є такі недоумки, котрі відносять українську мову до "нарєчія великарусскава язика". Можете їм це показувати.

Даль розрізняє українську мову та російську. Для "братьєв":
Даль различает украинский язык и русский язык, отделяет один язык от другого.

tipa_bandera: (Default)
Приклад дружби народів в другому виданні тлумачного словника Даля:




tipa_bandera: (Default)
Підозрюю, що не дуже зручно осмислювати одразу багато цитат, як я подав в попередній статті. Тепер потроху буду продовжувати цитувати другу частину твору "Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)". Цитата доволі актуальна, частина наших "еліт" досі дуріє від цієї зарази:

Українське панство не можна назвати вивихнутим щодо просвіти. Воно лучче просвічене, ніж великоруське. Звернімо увагу хоч на те, що Херсонська чи Полтавська губернія пренумерує по 240 примірників "Вестника Европы" та "Русской Старины", а щиро великоруські губернії Ярославська, Владимирська тільки по 45 прим., а такі дорогі журнали пренумерує більше панство, ніж середня верства. Наше дворянство не обизянствує, не грається в англоманію та в спартанство, зате воно вивихнуте в других відносинах, далеко поважніших, – в національних: воно дуріє, хоч-не-хоч, од кацапоманії. Ця вивихнутість далеко шкідливіша для краю, ніж якась великоруська англоманія: вона одтягла в Україні літературні таланти, вкрала в нас Гоголя, задержала розвиття української літератури (це все одно, що задержала проґрес), одрізнила дуже далеко українське панство од народу, вбила в йому український патріотизм, зробила його безособистим і апатичним в політичних стосунках, – словом сказати, зробила з його ні рибу, ні м'ясо, ні Богові свічку, ні чортові кочергу.

Решта статей по Нечую-Левицькому:
Read more... )
tipa_bandera: (Default)
Продовжуючи попередню сттатю про Нечуя-Левицького дам деякі цитати із його твору, що спершу вийшов під "Сьогочасне літературне прямування" в 1878-у році. Навіть не буду коментувати, все настільки промовисто. Про церковнословянський період і як українці вчили великоросів грамоти я опускаю, це мало кому цікаво.


В той таки час геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну, і наводить великоруську літературу "Вечорами на хуторі" на народну й національну стежку. Всі ці літературні течії пливуть паралельно одна при другій, змагаються, борються, доки Гоголь не засліпив своїм талантом і клясицизму і романтизму і не заклав нової реальної та національної великоруської літературної школи. Ся вся література поплила на Україну: її потягла за собою великоруська школа на Україні.

В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше: там стара партія держалася схоластично-клясичного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Маркіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним українським язиком.

На Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві.
Read more... ).

Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори гр. Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського 2. Н. Успенського, Г. Успенського і т. д.

Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже одрізняє його од інших європейських та слов'янських націй. Глибокий демократизм пронизує українську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часів.

Той соціяльний дух уже виявився і в українській літературі: вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачіпає минувшу історію козацького періоду. Тут причина не в одній тільки формі – в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина – в демократичному характері української нації.

Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не одного чоловіка. Принцип особости – то національний український принцип. Людська особа на Україні не любить щезати в іншій чужій особі, нізащо в світі не одкажеться од свого Я , і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців бував на Україні, проживав в неї, той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо . . . він мусить вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би по його національній натурі
.

Реальні французькі теперішні писальники, брати Ґонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську й почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писальниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії. Великоруські солідні органи, як "Вестник Европы" і навіть "Отечественные Записки", так само напалися недавно на Максимова й Немировича-Данченка за те, що вони пишуть зовсім мужичим, сільським язиком, до котрого не привикла великоруська просвічена публіка, а петербурзький комітет грамотности, оповістивши премію за біографію Петра I, просто поставив умову, щоб язик біографії не був підроблений під мужичий, хоч конечно біографію будуть читати не пани, а мужики. . .

Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала натура не простого сільського мужика, а натура просвічена, з великим естетичним смаком. Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про соловейка або про дівчину, такими словами, як каже великоруська народна пісня: "Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!" або: "Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!" ("Быт русск. нар. " Терещенка, л. 252).


Нічого похожого на такий великоруський деспотизм в поезії не можна знайти в українських піснях, бо вони вилились з інших народних психічних основ. В великоруській сім'ї панує деспотизм батька над цілою сім'єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім'ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в інших старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофілів галицької та угорської Руси.
Що ж тепер сказати про ту прояву на світі, коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи? Ми назвемо таке пересовування некорисним, непотрібним. Ми назвемо його недобрим ділом в тім разі, як силою пересовують літератури однієї породи на породу іншу. Література вищих європейських пород і непрохана сама по собі йде між народи молодші, нижчі по культурі, бо вона має силу. Про великоруську літературу того не можна сказати. . . Нам потрібна своя українська література.


Читати повністю

Читати продовження (огляд другої частини).

tipa_bandera: (Default)
Є у Нечуя-Левицьго стаття "Криве дзеркало української мови". Там він виступає проти Грушевского, який писав важкою мовою (згожусь, його історія України читається важко), вживав полонізми та русизми, користувався особливим правописом (-ся писав окремо, як в інших словянскьких мовах, що і не прижилось). «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Дехто намагається використовувати цю статтю НЛ як доказ "полонізції" української мови. Хоча, якщо проаналізувати претензії НЛ, то виявиться, що в сучасній українській мові переважно "перемогли" версії НЛ, або паралельно існують два варіанти.

Цікаво, що "цінителі" цього твору НЛ зовсім не знадують наступний його твір. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Отож, трохи взнали про Нечуя-Левицького і почнемо читати:

Read more... )

tipa_bandera: (Default)
Пропоную ознайомитись з уривком із праці "НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ У ЛЬВОВІ В 1950–1970-х РОКАХ ОЧИМА МІГРАНТІВ ІЗ СІЛ" (Галина БОДНАР Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України).

Національні відмінності серед мешканців Львова виявлялися передусім у мові спілкування. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років засилля російської мови відчувалося в усіх сферах публічного життя Львова і, на думку мігрантів, у близькому майбутньому місту загрожувала повна русифікація. Попри чисельну міграцію до Львова україномовних сільських мешканців, на вулицях міста українську і російську мову можна було почути в однаковій мірі. Спілкування російською вважалося престижним. У відповідь на звернення російською нею здебільшого намагалися й відповісти. За необхідності під час розмови могли переходити з української на російську мову і практично ніколи – з російської на українську. Українське поступалося російському в мішаних сім’ях, які зазвичай були російськомовними. До української мови ставились упереджено, вона вважалася сільською і нею спілкувалися лише “прості люди”: “[…] її ніхто не визнавав, не гордився, […] було гарно і модно говорити російською”.
Read more... )

tipa_bandera: (Default)
Прочитал одну истерическую дискуссию как кого-то на югавастоке ущемили в языковом вопросе - заставили говорить на украинском, и как это было мучительно больно и сложно. Я не понимаю: почему из русскоговорящих украинцев делают дебилов? Объясню от обратного:
Я родился в украиноязычной семье. У меня не было русскоговорящих соседей, одноклассников, родственников. Я изучал российский язык в советской школе - и не более того. Школа была полностью украинской, больше нигде российский язык не употреблялся. Российский язык я встречал только на ТВ и в книгах. Первые знакомые/друзья говорящие на российском у меня появились где-то под 25 лет. И для меня вообще не было проблемой иногда (из вежливости) переходить на российский язык, несмотря на то, что я вообще не жил в этой языковой среде. И это никогда не было для меня проблемой. Да, когда я в возрасте лет около тридцати начал писать на русскоязычных форумах - с письменным языком были сложности, я не мог вспомнить как какие слова пишутся. Я знаю как оно произносится, но не знаю как написать "о" или "е" и тп.
Но никогда у меня не было проблемы, что я "не могу сказать на русском". Да, есть акцент - но нет ничего сложного в том чтобы говорить.

Украинцы на русифицированном "юго-востоке" чем отличаются от меня? Они тоже изучали украинский язык только в школе, прочитали на нем пару книг и немного видели по телевизору. Как такие экстрасложности возникают с говорением на украинском, я не понимаю. Это все выдумки. Если есть какой реальный мотив - это просто нежелание говорить на украинском, мол он "сельский", не более того.
tipa_bandera: (Default)
Начало: Тарас Шевченко об московском языке. 18+. Часть 1.

Далее интересно найти в письмах Шевченка фразу "украинский язык". От ведь Шевченко, опередил австрийский Генштаб:


ДО А. О. КОЗАЧКОВСЬКОГО
14 апреля 1854.
А! цур йому. Лучше його й не згадувать, а то як згадаю що-небудь про нашу бідную Україну, то сльози так і закапають із старих очей.
Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Игоря».


ДО О. М. БОДЯНСЬКОГО
1854. 1 мая.
Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш милий, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай цьому козачині.


В этот период у Шевченка довольно мало писем на украинском языке, видать это связано с тем, что ему запретили писать на украинском во время ссылки:

ДО З. СЕРАКОВСЬКОГО
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Мой милый, мой добрый Zyhmonte! Благодарю тебя за твое ласковое, сердечное украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука. Особенно в настоящее время я едва и как-нибудь могу выражаться. О моем настоящем горе сообщаю я А. П[лещееву], и ты у него прочитаешь эти гнусные подробности.



О, наконец Шевченко назвал российский язык приличным термином. И то, подозреваю, только потому, что писал россиянину:

ДО С. Т. АКСАКОВА
16 лютого 1858. Нижній Новгород
Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо.


Наехал Шевченко на друга за употребление термина "закадычный" (кадык - с татарского):

ДО Я. Г. КУХАРЕНКА
17 січня 1859. С.-Петербург
А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився? Та дарма!


Из письма брату. Наверное опять на российском написали. В предыдущих письмах брату человеческим языком Шевченко назвал украинский:

Шкода, що твої хлопці написали до мене чортзна по-якому; вони хоч би у Прісі училися писать по-людському.

Какой-то нелестный отзыв о Петрограде:
Ми з вами неначе і не бачились у цім смердячім Петрограді. Цею зимою, може, як Бог поможе, побачимося в Харкові.

Кацапы, они такие:
Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а издатель, кацапська душа, половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба.

Хорошую себе жену выбрал, и, главное, по-московски не говорит:
Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари.

И напоследок теплый фидбек о деятельности москалей на Украине:
Єй-богу, не знаю, з чого й начинать і що тобі розказувать. Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися.
Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України.


Profile

tipa_bandera: (Default)
tipa_bandera

June 2017

S M T W T F S
    12 3
456789 10
11121314151617
18192021222324
25 2627282930 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 10:45 am
Powered by Dreamwidth Studios