Продовжимо тему відображення русифікації в літературі. В попередній статті згадали Лесю Українку. А зараз згадаємо її матір, Олену Пчілку. Отож, твір «Товаришки», 1887 р. Героїня Люба із здивуванням зауважує, що люди у Відні  вільно говорять українською. Не російською! Це для неї шок. Вони не вживають іноземне запозичення «газета», а говорять «часопис»: 

Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. "Що се таке?" - міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними,- чує вона "переконанім", "відносини", "ся починає", "буду мусів",- а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. [...]— Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! - мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому."Часопись",- переказує в думці Люба. Не газета, а часопись... Бере Люба й собі "часопись" якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі. 

А Любі, хоч вона в дитинстві розмовляла українською, важко відвикнути від російської:

Мудрены мне эти хахлы! У них все навонтараты. Жена командует мужем! Эка народ некрещеной! Нет, вот как у нас-то: матушка моя и постарше батюшки годов двадцать, когда и не больше, а уж как велит што, да еще не скоро сделает, так уж только держись. Пойдет дым коромыслом, так што и из избы святых вон выноси. Смотри-ка, брат Феколушка! до чего бог приведет, оставляй-ка эти хахлацкие манеры, а поступай по нашему хрестьянскому закону: из моей воли ни на пядь!