Голодній людині складно в церкві. Вона про хліб думає, а не про спасіння. А тим більше - голодній людині, яка щодня ризикує бути вбитою чи турками, чи татарами, чи поляками, чи кацапами. Чи Марусею Чурай, най би її шлєк трафив. Та й не вірить голодний смертник у формальності. Йому не обряди потрібні, а конкретний хліб і безпека. Тому й степовики не були релігійними, а якщо й були - то десь на внутрішньому рівні, без обрядів та формальностей. Не думаю, що комуністи тут щось в Україні нове придумали чи принесли щось таке, чого раніше не було. Скоріш навпаки - спротив українців комунізмові був на якомусь рівні і спротивом російському православ'ю (див. Д.Зільберман "Православна етика і дух комунізму"). Полтавчанин Гоголь пише нам про Вакулу, який перед Різдвом катається на чорті, про Пацюка, який жере скоромне, про Хому Брута, який гине в церкві і т.д. і т.п. Це не авторські вигадки - тут він повністю відповідає українському контексту. Подивіться на козацькі ікони, де вони до Покрови примальовують себе. Сміливі люди були. Це ж треба - до ікон січову старшину примальовувати. І спробуйте знайти хрестика на козакові Мамаю. Спеціально передивився зображення від найдавніших до 19 століття - чомусь не знайшов. І у Тараса нашого Григоровича Бог - це такий співрозмовник, якого він дозволяв собі облаяти. І сама українська література почалась з язичницього блазнювання ще одного полтавця - Котляревського.
Почитайте Ільченка "Козацькому роду нема переводу" - там багато совкової туфти, але сутність схоплена в цілому вірно. Українська література - це рівень Гомера, який не розрізняв богів та людей. Те ж саме в українській літературі відбувається.
Резюмую. Історично українець - голодний смертник, прагматик, виснажений важкою фізичною працею (5 гектарів, бгггг), який чудово знає про те, що його будь-якого дня вб'ють (поцікавтесь етимологією слова "виховати"). Йому цікаві більш суттєві речі, аніж формальності чи самозвані авторитети. Пам'ятаєте, куди посадив Гоголь дяка? До брудного мішка. Західних українців поляки з австрійцями навчили ходити строєм. Степовики строєм не ходять. Не вміють.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
timeasmymeasure
no subject
Date: 2020-02-15 07:14 pm (UTC)Полтавчанин Гоголь пише нам про Вакулу, який перед Різдвом катається на чорті, про Пацюка, який жере скоромне, про Хому Брута, який гине в церкві і т.д. і т.п. Це не авторські вигадки - тут він повністю відповідає українському контексту. Подивіться на козацькі ікони, де вони до Покрови примальовують себе. Сміливі люди були. Це ж треба - до ікон січову старшину примальовувати. І спробуйте знайти хрестика на козакові Мамаю. Спеціально передивився зображення від найдавніших до 19 століття - чомусь не знайшов. І у Тараса нашого Григоровича Бог - це такий співрозмовник, якого він дозволяв собі облаяти.
І сама українська література почалась з язичницього блазнювання ще одного полтавця - Котляревського.
Почитайте Ільченка "Козацькому роду нема переводу" - там багато совкової туфти, але сутність схоплена в цілому вірно. Українська література - це рівень Гомера, який не розрізняв богів та людей. Те ж саме в українській літературі відбувається.
Резюмую. Історично українець - голодний смертник, прагматик, виснажений важкою фізичною працею (5 гектарів, бгггг), який чудово знає про те, що його будь-якого дня вб'ють (поцікавтесь етимологією слова "виховати"). Йому цікаві більш суттєві речі, аніж формальності чи самозвані авторитети. Пам'ятаєте, куди посадив Гоголь дяка? До брудного мішка.
Західних українців поляки з австрійцями навчили ходити строєм. Степовики строєм не ходять. Не вміють.