Історія України

В честь рождения Шевченко Жаботинський (одесский еврей, поэт, фельетонист, сионист) 112 лет тому написал текст в котором сделал интересные и важные акценты.

1)  Удалось русифицировать только города:

Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность, как она "выглядит" за пределами нашего куриного кругозора. За этими городами колышется сплошное, почти тридцатимиллионное украинское море…. 

2) Этот фактор повлияет на сохранность и развитие украинского языка:

Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души: деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в сплошную родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами. Мужик все вынесет, все переживет, всех переспорит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок — и еще больше.

3) Нет никакого одного народа, или общерусского единства. Украинцы отталкиваются от русских сильнее, чем литовцы от поляков:

Съездил бы туда П. Б. Струве, автор теории о "национальных отталкиваниях", прежде чем говорить о единой трансцендентной "общерусской" сущности. Такого выразительного "отталкивания" нет, говорят, даже на польско-литовской или польско-белорусской этнографической границе. 

4) Отталкивание двух культур Жаботинский видит в угнетении одного народа другим. Типичная русская история, рассказывать о «дружбе народов» одновременно с угнетением народов:

Игорь Синицин, журналист, партийный деятель, который потом стал помощником Андропова, очень много ездил по всему СССР и Европе. Не буду размещать его красочное описание впечатлений от въезда с нормальной страны в СССР (можете по ссылке почитать). Это как попадание в концлагерь, где все серое, убогое и грязное, плюс злобные пограничники. Вот как он описывал свои типичные поездки в сторону Польши:

Руководство Союза Писателей СССР захотело вступить в международный писательский Пен-клуб, и обратилось с просьбой об одобрении инициативы к секретарю ЦК КПСС М.А. Суслову. Но возникли подводные камни, о чем было написано в ответе на это обращение:

Вступающие в Пен-клуб писатели должны присоединиться к «Хартии Пен-клубов», которая направлена на защиту свободы слова и мысли в буржуазном духе.

Хартия Пен-клубов содержит неприемлемые для советских литераторов положения: выступать против цензуры, использовать свое влияние в целях предотвращения классовой борьбы, критиковать правительство и т.п.

Проблема была даже не в том, что для советского писателя было недопустимо признавать наличие цензуры, которой нет. Проблема в том, что цензура официально существовала, а посему нельзя было брать на себя такие обязательства. Процитирую первый пункт из соответствующей инструкции:

1. Произведения искусства (драматургия всех жанров и форм, музыкальные, музыкально-вокальные и разговорного жанра произведения для эстрады, цирка, художественной самодеятельности, живопись, графика, скульптура, тиражируемая фотопродукция, запись на грампластинку) могут публично исполняться, демонстрироваться и выпускаться в свет лишь при условии, если они разрешены органами цензуры.

Само собой, что ни в какой Пен-клуб Союзу Писателей вступить не разрешили. 

Источник: Записка Отдела культуры ЦК КПСС с согласием секретарей ЦК КПСС о неприемлемости вступления СП СССР в международную организацию Пен-клубов. 28.09.1956

В Росії прийняли аж цілу постанову ЦК ВКП(б) щодо однієї опери. Прапор боротьби за партійну-прийнятну музику передали і в УРСР. Так от, виявляється українці не лише словники із росіянами мають узгоджувати, але в музиці повинні їх наслідувати:

Стан музичної творчості на Україні цілком і повністю підтверджує наявність і боротьбу двох напрямів у музиці, про які говорив тов. А.О.Жданов у своєму виступі на нараді працівників музичного мистецтва, скликаній при ЦК ВКП(б). «Один напрям являє здорове, прогресивне начало в радянській музиці, що грунтується на визнанні величезної ролі класичної спадщини і, зокрема, традицій російської музичної школи, на поєднанні високої ідейності і змістовності музики, її правдивості і реалістичності, глибоко органічного зв’язку з народом, його музичною, пісенною творчістю, в поєднанні з високою професіональною майстерністю. Другий напрям виявляє чужий радянському мистецтву формалізм, відмову під прапором мнимого новаторства від класичної спадщини, відмову від народної музики,

Далі знову про необхідність наслідувати російську традицію:

Представники формалістичного напряму на Україні порвали з кращими традиціями класичної музичної спадщини і, в першу чергу, російської класичної музики, що має світове значення.

Ігноруючи глибокий ідейний зміст, пісенність і ясну форму російської класичної музики та української класичної музики, що розвивалася під її благотворним впливом, 

Ось яка це умова — вони мають ще й російською говорити. Прочитав наступний уривок із постанови, якою українським театрам у 1881 р. дозволяли вистави українською і згадав, що це вже було... в радянський час:

Актуальна тема щодо слів представниці 1+1 має глибокі корені. Перше що згадується, це спектакль «Мина Мазайло», 1928 р., де є наступна фраза:

— Ви серйозно чи по-вкраїнському?

Фраза не випадкова, а взята із життя. Ось як це описує лінгвіст Шевельов:

З наведеного видно, що по великих містах і промислових центрах українську мову здебільша використовували як димову завісу. Коли доходило до дійсно важливих справ, незмінно вживали російської. За таких обставин зневажливе ставлення до української мови буяло. Ширилися антиукраїнські жарти, на зразок добре відомого запитання: «Ви говорите серйозно чи по-українськи?» (ст. 70)

А ось як Довженко описував тих, хто «займається» українською культурою, хоча плювати на неї хотіли (із доносу на Довженка):

В российском журнале «Звезда» в 1951 г. перевели и напечатали стих В. Сосюры «Люби Украину» (Любіть Україну). И тут русских шовинистов бомбануло. Да так, что напечатали большую разгромную статью в газете «Правда», обвиняли, что это стих по сути бандеровский, националистический. Статья «Против идеологических извращений в литературе» была напечатана 2 июля 1951 г., №183 (12020):

Итак, начнем. Во-первых это идеологически порочное произведение (как и любовь к Украине в советских (т.е. российских) условиях):

Думаєте, що це класний фільм? Хочете знати, чому яскраві явища в новітній українській культурі радше винятки, ніж закономірність? Для прикладу почитаємо документ «Доповідна записка відділу культури ЦК Компартії України про деяких членів Спілки письменників України» від 18 грудня 1973 р. (вже почалась маланчуковщина).

Там критикують багатьох культурних діячів, багато уваги приділили «безідейному» І. Драчу з його «безідейними» сценаріями. Ось як критикують популярний фільм «Пропала грамота»:

Все серйозно, ставиться питання про притягнення І. Драча до відповідальності. Він наніс значні моральні збитки (!) якомусь партійному діячу (може Маланчуку?):

Із зустрічі Ф. Овчаренка з письменниками УРСР. Думаю, що Дніпропетровська область так себе вела через «кришу» двох вагомих українофобів Ватченка та Брежнєва:

Із спогадів вченого, академіка, секретаря ЦК КПУ по ідеології Ф. Овчаренка. 

Джерело: Спогади / Ф. Д. Овчаренко; уклад. В. Г. Буткевич. – Київ: Оріяни, 2000

Із виступу представників української делегації під час зустрічі з кадетами у 1914 р. (обговорювалась співпраця з кадетами і їх підтримка в українського руху). Як вільно жилось під владою Росії, навіть дозволений український театр змушували русифікуватись:

Це гарно перегукується з наступними статтями, де описується як в совку для українців залишили простір для творчості в рамках «Вєлікого октября і ленініади», а також на українських концертах треба було співати совєцькі або російські пісні — лише українські не можна було:

В тему: Як по вказівці з Москви коригували програму львівського ТБ, 1975 р. "Червона рута" і острах цензури

Ниці та продажні митці УРСР та "вогонь імперіалістичної любові", 1971 р.

Свідома примітивізація українського телебачення в УРСР, 1972 р.