Історія України

С. Єфремов має на увазі російську окупацію Галичини в 1914-1915 рр. Носії «большой русской культуры и языка Пушкина» прославились тим, що полюбляли навалити купки свого лайна в кімнатах, на столах чи піаніно. В цьому, доречі, нічого нового, це старий дідівський метод (тут гарно описано, теж по реальних подіях: Неудачная попытка принести цивилизацию, или засрали все село, 1893г.). Отож:

Ну і як же не згадати цю феєричну історію розчарування одеситки: Одеситка хотела доказать, что русские культурнее украинцев, но убедилась, что это животные.

В тему: Москаль выше всех народов, но даже не имеет плуга и трахает жену свого сына, 1905 г. — націонали-журналісти з РІ обговорюють культуру росіян. 

Русская деревня: моются редко, вокруг трупы и экскременты. И полтора года без щей. 1901 г.

А ось ще згадка про подібні випадки (писано в Одесі, 1928 р.):

Итак, «Постановление Президиума ЦК КПСС о политическом и хозяйственном состоянии Западных областей Украинской ССР. 26 мая 1953 г.»:

С 1944 по 1952 гг. в западных областях Украины подверглось разным видам репрессии до 500 тысяч человек, в том числе арестовано более 134 тыс. человек, убито более 153 тыс. человек, выслано навечно из пределов УССР более 203 тыс. человек. О явной неудовлетворительности проводимых мер борьбы с буржуазно-националистическим подпольем говорит тот факт, что около 8000 человек из молодежи, подлежащей набору в ремесленные училища и школы ФЗО, перешло на нелегальное положение.

Репрессировали 500 000 — это примерно 7-8% от населения Галичины. «За што вы нас нилюбите!».

В тему: Как в ЦК КП УССР решили меньше репрессировать бандеровцев, 1953 г.

Источник. 

Продолжение: Бандеровцы запугали население советскими репрессиями... и оказались правы, 1944 г.

Русские репрессировали 10% населения Литвы, но их все равно не любят, 1953 г.

Навіть захоплена Галичина «псувала» підданих Москві українців. Вони вперше там познайомились із історією України і зацікавлювались українським рухом:

Думаете это современный прикол? Нет, современные пропагандисты этой ненависти к галичанам (от русских телеканалов до «украинских» Шариев/Мураевых) просто в тренде 1930-х годов:

На радянській Україні в ті роки розпалювано ворожнечу до всього галицького. Так Всеукраїнську Академію Наук перейменовано на просто Українську і всіх академіків галичан з неї виключено (див. розділ 6). Галичан, що жили в УРСР, майже без винятку заарештовано й фізично знищено. Хвиля («За марксо-ленінську критику« 1933,7,21) заходить так далеко, що обвинувачує «галицьку мову»(!) в тому, що вона просякнена чужими елементами, зокрема є в ній «багато впливів польської буржуазної культури».

Репрессии против галичан (которые не так привыкли прогибаться под русских) начали еще до «присоединения» Галичины в 1939 г., а потом продолжили уже на галицких территориях. И вы представляете, оказывается мова может быть буржуазной! Сразу вспоминаю следующее, из тех же годов: А ви знали, що є український мовний фашизм? Ще в 1934 р. виявили! Слава КПСС!

В тему: Залякані Росією українці з підросійської України та сміливі науковці-галичани! 1899 р.

Революціонери підросійської країни захоплюються мовою галичан, 1900-і р.

Цікавий опис у Шевельова, як жителі підросійської України (вдале формулювання) сприймали мову галичан. Як вже цитував, на підросійській Україні публічно (та й по домах) українську складно було почути:

Прибулих приваблювали деякі риси галицького політичного життя, й вони переносили своє захоплення на місцеву українську мову. Ці події й настрої відбилися в деяких літературних творах, як от у повісті Наталі Романович-Ткаченко «Манівцями». Ось як змальовує авторка враження своїх героїв — молодих революціонерів з підросійської України — від мітингу у Львові: «Тут, серед сеї блискучої юрби, в залі, залитій світлом — він чує мову своїх степів, своїх ланів, мову, якою говорять ті брати його, що живуть в тісних халупках без світу й повітря. Правда, мова ніби трохи відмінна, але се природна зміна, як і те, що з ним сталося: він той самий, що уродився під селянською стріхою, і наче не той тепер: не в селянській сорочці, не в свиті, а в "німецькому" убранню. Але проте він той самий» (145). 55 Далі приходить узагальнення: «Потім почулася українська мова. Не та мова степів широких, ланів безмежних — повільна, барвиста, дзвінка, а мова швидка, одноманітна, але вже викінчена й культурна». «Хочеться ще побути в сій 36 атмосфері, де сі європейці говорять мовою далеких рідних сіл» (531, 147). Таке ставлення до мови галичан імпортовано і в міста підросійської України. Коли поважні вже політичні діячі — члени РУП (Революційна українська партія) або інших партій — відвідували гуртки молоді, вони приносили сприйняті в Галичині мовні звороти.

Звісно, не всі так позитивно реагували, Нечуй-Левицький дуже не любив усе галицьке (по цьому тегу декілька цікавих статей на базі його творів). А ось цікава історія, яку описував відомий В. Дорошенко, як у Прилуки (Чернігівська область) хтось із Лубен (Полтавська область) приніс галицьке слово «позаяк», і воно всім сподобалось:

«Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали собі всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичність для нас за якийсь особливий мовний спеціялітет Пригадую собі, що нам незвичайно припало до вподоби слово позаяк, яке заніс до нас один лубенський громадянин як гарну галицьку новинку».