Історія України

Если пропустили начало — обязательно читайте, это эпическое заседание Политбюро, это надо знать. А первый секретарь ЦК КПУ П. Шелест неплохо отжигал (если товарищи не приврали, ведь Шелеста уже отстранили). Балаклея это Харьковская область:

Все правильно тов. Шелест сказал, не так ли?

Джерело: Спогади / Ф. Д. Овчаренко; уклад. В. Г. Буткевич. – Київ: Оріяни, 2000

Это продолжения рассуждений первого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста о шовинистических идейках московской власти описанных мной в предыдущей статье. Итак, тут он прямо признает, что у советской (русской) власти был очень простой способ решения национальных проблем — ассимиляция, превращение всех в русских:

Решение национальных вопросов оценивали просто: если действие ведет к ассимиляции, слиянию языков, наций и культур — значит правильно решили национальный вопрос! О чем и хвалились. 

У попередній статті я процитував інтерв'ю П. Шелеста про шовіністичне засідання ЦК КПРС у 1965 р. Це інтерв'ю було дане після 1991 р., тому цікаво стало подивитись як він описав цю ситуацію в своєму щоденнику в 1965 р. Все те ж саме, але без подробиць хто що поіменно говорив ( Шелест після відсторонення в 1972 р. якийсь час навіть переховував свій щоденник — закопав на городі) :

Були ж спеціалісти! Розповідає П. Шелест:

12 лютого [1973 р]. Організоване цькування, дискримінація, різного роду капості збільшуються навколо деяких членів Політбюро ЦК КПРС, товаришів по роботі, однодумців. Ось один із свіжих фактів: при підписанні договору з в’єтнамцями були присутні всі члени Політбюро, була зроблена загальна світлина. Але ось вийшов журнал «Огонек», у ньому на знімку немає Полянського, Шелеста, Воронова: місця, де вони були на початковому знімку, витравлені і поміщені інші «фізіономії». Хто це міг зробити, з чиєї вказівки? Ми всі троє із цього приводу обмінялися думками, я висловив своє розуміння, що це огидне цькування і, здавалося б дріб’язковість, не могли обійтись без «вождя» [Брежнєва] - зі мною погодилися, але додали, що це з «подачі» Суслова і його ж втілення. 

Джерело: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду», 2004 р., ст. 402

З.І. Хе, була ситуація, що і картину перемальовували:

В тему: Секретарь ЦК КПСС - мы не должны допустить возрождения украинизации, 1972 г.

Щербицький ненавидів Шелеста через українську мову.

Із спогадів П. Шелеста про одне засідання Політбюро ЦК КПРС, де також обговорювались ідеологічні питання. Голова Ради Міністрів РРФСР Соломєнцев (до того був секретарем ЦК КПРС) ділиться наболілим на тему «зачем нужен этот украинский язык, он же просто искажение русского»: 

30 березня 1972 р. Об 11.00 у Кремлі відкрилось засідання Політбюро ЦК КПРС. ...Поза ним - інформація-доповідь Андропова про ворожу пропаганду і її вплив, про загострення класової та ідеологічної боротьби. [...] Виступ Соломенцева. «Інтернаціоналізм - це наше велике завоювання, нам потрібно більше і предметніше працювати з нашою молоддю. Патріотизм - головна сила у боротьбі за об’єднання нашого народу. Негативні настрої, різні нездорові прояви утворюються на основі націоналізму». Далі він робить якийсь акцент на мові, при цьому каже, що «на Україні багато вивісок і оголошень українською мовою. А чим вона відрізняється від російської? Тільки перекрученням останньої. То для чого це робити?» (Договорився! Отримав інструкцію, але не зміг її навіть добре виконати. Образив український народ, його мову, а значить, і культуру, проявив великоруський шовінізм, і все сходить). Він виступив проти встановлення гербів міст, екскурсій і туризму по старовинних містах і пам’ятних місцях. (Яка ганьба відмовлятися від своєї віковічної культури! Чого можна очікувати хорошого від такого роду «діячів»?)». 

Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду», 2004 р., ст. 365

Продовження: Секретарь ЦК КПСС - мы не должны допустить возрождения украинизации, 1972 г.

В тему: Суслов хочет всех в СССР сделать русскими, 1972 г.

Цікавий запис у щоденнику О. Гончара: 

Наївність зі сторони Гончара — гріх для московських управлінців в тому, що українська мова ще не зникла, і всяку шелести заважають процесу русифікації. Щебицький дуже старався, щоб українська мова була на другому плані, особисто виступав російською.

Як весело жилось при Щербицькому:

Вчителька української не знає української. Освіта в УРСР, 1980-і.

Началась история с того, что Шелест (секретарь ЦК КПУ) написал письмо в Москву с предложением разрешить УССР, как для носительнице фейкового статуса члена-учредителя ООН, права независимой внешнеэкономичесой деятельности. Слово «фейкового» он не употреблял, но товарищи поспешили напомнить о реалиях: 

...был поставлен вопрос о письме первого секретаря ЦК КП Украины Шелеста, разосланном членам Президиума ЦК КПСС раньше. В том письме Шелест, ссылаясь на то, что на международных форумах многие страны, которые не торгуют с Советским Союзом, обращаются к украинским представителям с предложением заключения торговых соглашений с Украиной, не называя при этом ни одной страны и ссылаясь на высокий международный престиж Украины — она член-учредитель ООН, — предлагает предоставить право Украине выступить самостоятельно на внешнем рынке. Он критикует Минвнешторг и просит поручить заинтересованным организациям представить соответствующие предложения.Письмо было послано в отсутствие Брежнева, когда тот находился в отпуске в Крыму. Замещавший его Подгорный, получив письмо Шелеста, поручил ВСНХ СССР, Госплану СССР и Минвнешторгу представить свои соображения

Московские товарищи взбеленились. Шелесту задали трепку, заставили извиняться и отозвать письмо. 21 октября 1965 г. Президиум ЦК КПСС принял следующее решение:

Уже второй раз встречаю у О. Гончара, что коллаборационистские украинские власти преследуют людей (в основном молодежь) за то, что те отмечают 22 мая — дату перезахоронения Т. Г. Шевченка в Каневе. Подмосковскому режиму очень не нравиться спонтанное выражение чувств к Шевченку  — это допускается только по разнарядке от партии, под присмотром. Вот девушку за подобное выключили из комсомола:

24.05.1973 Якусь студентку математичного виключили з комсомолу за те, що поклала 22.05 квіти до пам'ятника Шевченка. І всіх попереджали: не ходіть у парк! (ст. 150)

Гончар просил Шелеста «легализировать» эту дату (еще в 1971 г), тот пообещал подумать и ничего не сделал. И не удивительно, ибо за Шевченка ему в Москве устраивали еще ту головомойку (воспоминания Шелеста):

Демичев: — «А Шевченко у них — кумир!» И на Суслова смотрит. ...А Демичев так невозмутимо: «А в том, что многие говорят по-украински, и в том, что Шевченко слишком уважают! У вас он — кумир молодежи. У Шевченко там цветы всегда, ежегодно венки приносят. У вас...» ...Косыгин: «Непонятно, почему в Украине в школах должны изучать украинский язык. Произведения Шевченко кое-где используются с националистической целью...». Читать полностью.

Вот как О. Гончар описывает репрессии произошедшие годом ранее:

В предыдущей заметке я упомянул, как П. Шелест уволил министра образования УССР за русификацию школ (за что и поплатился — русские шовинисты такого не прощают). Этот министр в Москве говорил следующее:

На одном из совещаний в Москве Петр Удовиченко так высказался об украинском языке: «Пора покончить с этим языком». За что получил выговор от министра образования СССР Геннадия Ягодина, мол, «Ещё рано».

Увы, но автор статьи с этими цитатами (Олександр Ляпкало, магістр історії НаУКМА, аспірант НАН України) не указал источников, подозреваю, что какие-то воспоминания, да еще и на бумажных носителях. Но даже если это некое «предание» (с не вполне понятным контекстом), вполне очевидно, что этот министр был хорошим русификатором и украинофобом, раз ходили такие слухи/цитаты. 

В тему: Единым языком в СССР будет русский, зачем вы печатаете украинские книги? Позиция Госкомпрессы, 1965г

За всю історію свого розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер. Ніби якийсь величезний вал, що довго збирав намул брехливості, підлості й жадоби, вхопив і в одну мить вихлюпнув оте все на колись чисте плесо нашої культури. Ані за часу утисків польського панування, ані за доби московських указів «не было, нет и быть не может», ані у криваву годину сталінських репресій, терору дефензиви та сігуранци не бачив народ України стільки продажних митців, як то настало в 70-ті роки ХХ століття. Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівника звитяжного сьогодення». Кілька тем, щосили обсмоктуваних людьми від національної культури, визначають тепер її обличчя: українська Ленініана, Жовтнева революція, Велика Вітчизняна війна, людина праці й, нарешті, наріжний камінь публіцистики — викриття й засудження українського націоналізму.( Read more... )

Цікавий пассаж про Шелеста із критикою його книжки "Україна моя Радянська". Марченко навіть не підозрює, що скоро і цю книгу заборонять як занадто націоналістичну (див. Как книгу первого секретаря коммунистической партии запрещали):

Проте, взявши книжку П.Шелеста, «вірного ленінця, який користується авторитетом у партії і народі» (про це пише Літературна Україна у № 34 за 1971 рік), Україно наша Радянська, подибуємо аналогічну картину: «Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: «Моя Україна», «наша Україна». Але водночас ми кажемо: «Наша Росія, Білорусія, Грузія, Латвія, всі союзні республіки». А коли потягти за вервечку далі, то виявиться, що цей вогонь імперіалістичної любові роздмухується зі старого московського міха. Бо генсек Брежнєв наголошує на тому, що «будівництво комунізму в нашій багатонаціональній країні передбачає послідовне проведення лінії на всебічне зближення націй».