І. Дзюба в 1965 році послав в ЦК КПУ свої роздуми під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Звісно, питання було риторичним. Навіть в публічній радянській пропаганді ніхто не приховував, що совєтський інтернаціоналізм — це однозначно русифікація:
Чи ви знали, що петриківський розпис належить до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО? Це стало можливим лише в Україні, бо поки Україна була в російській тюрмі народів всім було наплювати на це мистецтво.
Я вже писав про виступ Павличка, котрий обурювався, що в Росії друкують монархіста Шульгіна, а соціаліста Винниченка заборонили друкувати в УРСР. На цю ж тему пише Дзюба до партійного керівництва УРСР та СРСР. Виявляється в русско-совєтской странє «гдє так вольно дишіт чєловєк» навіть Івана Франка боялись повністю друкувати (хоча в школі нам розказували який він Каменяр, революціонер та соціаліст):
Приховується і не публікується навіть ряд матеріалів І. Франка: рецензія на кн. Ю. Бачинського "Ukraina irredenta", "Що таке поступ". Не друкуються або друкуються з великими купюрами публіцистичні праці Б. Грінченка ("Листи з України Наддніпрянської"), І. Нечуя-Левицького та ін., де гостро ставиться питання про колоніальне пригнічення України та необхідність боротьби за її визволення, за національно-державну самостійність.
Дикість, навіть класика Нечуя-Левицького боялись. Само собою приховували і матеріали періоду відродження української мови, дискусії з російськими шовіністами періоду дерусифікації:
Приховується літературно-політична публіцистика двадцятих років, праці М. Скрипника та ін. з національного питання, де популяризуються постанови Комінтерну, РКП(б) й КП(б)У ленінських та перших поленінських часів з українського питання, зокрема їхні ідеї про національно-культурне будівництво в Україні.( Read more... )
Я вже приводив дані по національному складу ВУЗів Одесі, де С. Караванський подавав позов в прокуратуру УРСР проти міністра освіти за русифікацію вищої школи. Караванський висвітлив одну із проблем, що оскільки в ВУЗах наявний обов'язковий екзамен з російської мови, то туди потрапляє менше українців. Тепер приведу загальну статистику по УРСР від І. Дзюби, що це підтверджує.
Отож, українців в УРСР 77 %, але в ВУЗах їх лише 63%, а росіян в УРСР всього 17%, але у ВУЗах їх вже аж 30%:
При цьому в РРФСР ситуація адекватніша: українців в РРФСР 3-4%, а в ВУЗах РРФСР українців 4,5%.
Не забуваємо, що більшість цих українців в начебто українських ВУЗах були змушені навчатись російською мовою.
Попередня стаття --- Продовження.
Джерело. «Інтернаціоналізм чи русифікація», 1965 р., Іван Дзюба. Звернення до партійного керівництва УРСР та СРСР.
В тему: Антиконституційна русифікація української школи та скорочення їх в Одесі. Шкільний шовінізм, 1965 р.
З багатьох поглядів УРСР перебуває в значно гіршому становищі, ніж навіть інші неросійські республіки. Як бачимо, Україна за виданням техніко-інформаційних матеріалів рідною мовою стоїть на останньому місці. В перерахунку на душу населення відставання її ще більш разюче. У Литовській РСР, населення якої менше в десять з чимось разів, цих матеріалів видається в десять з чимось разів більше, тобто на душу населення в сто з чимось разів більше:
Наведемо деякі дані про друк в УРСР, виведені з підрахунків за офіційними публікаціями Книжкової палати та іншою офіційною статистикою.
Отож, населення УРСР було близько 20% від населення усього СРСР в 1950 р, і близько 17% в 1963 р. Якщо станом на 1950 рік українською мовою видавалось періодичних видань вдвічі менше ніж було в процентному складі українців, то до 1962 року цей параметр впав в рази:
Пусть местные под русских подстраиваются — господа приехали!
"Правда" 5 сентября 1965 года в передовице "Ленинская дружба народов" пишет довольно прозрачно (несмотря на дымовой занавес фразеологии); "Растущие масштабы коммунистического строительства требуют постоянного обмена кадрами между народами. Поэтому недопустимы какие-либо проявления национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в союзных советских республиках".
Вранье чисто «Правдовское». Ленинская дружба народов подразумевала противоположное — никакого русского языка в национальных республиках, даже под соусом удобства производства или транспортного сообщения.
Так вот, поэтому украинцы должны были говорить с приезжими господами на русском, ибо те «хохлацкого языка»* не понимают. Для русских сразу сделали и садики на русском, и школы. Миллионы украинцев в России в советское время этого не дождались. Аналогичная ситуация была по всему СССР — русские не учили языки аборигенов, СССР была их страна, а не каких-то других национальностей.
* именно так выражались некоторые приезжие русские господа.
Источник: «Інтернаціоналізм чи русифікація», 1965 р., Іван Дзюба. Звернення до партійного керівництва УРСР та СРСР.
( Read more... )
А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т. д., — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму "Сон" (1964 р., фільм про Т. Шевченка).
— Ты видел, как бандеровцы прут на этот фильм?..
— Знаю. Мне много не надо. Я б их, гадов, всех... (красномовний жест).
А ось одна мамаша розповідає другій: "Мой сын из-за этого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
timeasmymeasure
