Все місто Запоріжжя говорить українською мовою, 1870 р.

Всього 40 років вистачило для русифікації Запоріжжя в РІ. А по переду ще совєцкій саюз:

По менших містах, як от Полтава, Вінниця, Кам'янець-Подільський, Лисавет (тепер Кіровоград), Чернігів та інші, масово говорили по-українському, але навіть і там російська мова ширилася. Якщо близько 1870 р. в Олександрівську (нині Запоріжжя) не чути було іншої мови, крім української, то на 1910 р. «Сорок год тому назад к. 1870 всі міщани, чиновники і взагалі все населення говорило чистою українською мовою, а тепер к. 1910 ... все місто страшенно обрусіло, ... тепер рідко хто говорить по-українськи» (Чикаленко 2, 154 і далі).

Взято з Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941), 1987,  ст. 7

В тему: О русификации украинской Кубани в литературе, 1883 г.

Єдине нерусифіковане місто в Україні в 1900-у році.

В попередній статті було свідоцтво, як м. Запоріжжя за 40 років (до початку 1900-х) русифікувалось. Схоже свідоцтво дає і відома українська письменниця Леся Українка, яка описує, що на початок 1900-х єдине нерусифіковане місто в Україні — Чернівці:

Леся Українка писала 1900 р. про Буковину: «Главный город этой провинции Черновицы интересен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где малорусский язык принят повсюду, в домах і на улице, как langue parlée»  

Взято з Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941), 1987,  ст. 7

Русифікація України в літературі, 1887 р. Ч2.

Продовжимо тему відображення русифікації в літературі. В попередній статті згадали Лесю Українку. А зараз згадаємо її матір, Олену Пчілку. Отож, твір «Товаришки», 1887 р. Героїня Люба із здивуванням зауважує, що люди у Відні  вільно говорять українською. Не російською! Це для неї шок. Вони не вживають іноземне запозичення «газета», а говорять «часопис»: 

Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. "Що се таке?" - міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними,- чує вона "переконанім", "відносини", "ся починає", "буду мусів",- а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. [...]— Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! - мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому."Часопись",- переказує в думці Люба. Не газета, а часопись... Бере Люба й собі "часопись" якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі. 

А Любі, хоч вона в дитинстві розмовляла українською, важко відвикнути від російської:

( Read more... )

В Галичині краще говорять українською, а в центральній Україні краще пишуть, 1892 р.

Грабовський навіть не вірить, що в Галичині не лише пишуть українською — нею там і розмовляють: 

Павло Грабовський, що ніколи не був у Галичині, але чув про стан тамтешньої мови, так само здивовано і поштиво запитує в листі (1892) до Івана Франка: «По якому звичайно балакають між собою дома писателі-русини — по-руськи, польськи чи німецьки? Це тим питаю, що мені бажається знати: є руський язик в Галичині язиком літератури однії, чи й жизні? Бо у нас по Україні багацько є таких, що пишуть по-українському, а балакають помосковськи». 

Леся Українка вважає, що якщо б по всій решта Україні були б такі права в української мови як в Галичині, то українці не переходили б на російську (це при тому, що права української мови були так собі, порівняно з іншими):

Леся Українка, звернувши увагу на це явище, дошукується його причини (1893): «Не знаю, чим се об'яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Щождо того, що українські сім'ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім'ї говорили по-польськи, — якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я цього каменя не зважуся здійняти» (Сімович 1938, 28). 

Галичина використовує рідну мову від низів до верхів, а решта України зрусифікована: 

( Read more... )

Революціонери підросійської країни захоплюються мовою галичан, 1900-і р.

Цікавий опис у Шевельова, як жителі підросійської України (вдале формулювання) сприймали мову галичан. Як вже цитував, на підросійській Україні публічно (та й по домах) українську складно було почути:

Прибулих приваблювали деякі риси галицького політичного життя, й вони переносили своє захоплення на місцеву українську мову. Ці події й настрої відбилися в деяких літературних творах, як от у повісті Наталі Романович-Ткаченко «Манівцями». Ось як змальовує авторка враження своїх героїв — молодих революціонерів з підросійської України — від мітингу у Львові: «Тут, серед сеї блискучої юрби, в залі, залитій світлом — він чує мову своїх степів, своїх ланів, мову, якою говорять ті брати його, що живуть в тісних халупках без світу й повітря. Правда, мова ніби трохи відмінна, але се природна зміна, як і те, що з ним сталося: він той самий, що уродився під селянською стріхою, і наче не той тепер: не в селянській сорочці, не в свиті, а в "німецькому" убранню. Але проте він той самий» (145). 55 Далі приходить узагальнення: «Потім почулася українська мова. Не та мова степів широких, ланів безмежних — повільна, барвиста, дзвінка, а мова швидка, одноманітна, але вже викінчена й культурна». «Хочеться ще побути в сій 36 атмосфері, де сі європейці говорять мовою далеких рідних сіл» (531, 147). Таке ставлення до мови галичан імпортовано і в міста підросійської України. Коли поважні вже політичні діячі — члени РУП (Революційна українська партія) або інших партій — відвідували гуртки молоді, вони приносили сприйняті в Галичині мовні звороти.

Звісно, не всі так позитивно реагували, Нечуй-Левицький дуже не любив усе галицьке (по цьому тегу декілька цікавих статей на базі його творів). А ось цікава історія, яку описував відомий В. Дорошенко, як у Прилуки (Чернігівська область) хтось із Лубен (Полтавська область) приніс галицьке слово «позаяк», і воно всім сподобалось:

«Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали собі всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичність для нас за якийсь особливий мовний спеціялітет Пригадую собі, що нам незвичайно припало до вподоби слово позаяк, яке заніс до нас один лубенський громадянин як гарну галицьку новинку».

( Read more... )

Залякані Росією українці з підросійської України та сміливі науковці-галичани! 1899 р.

Спершу як українець із земель війська Донського посмів в 1902 році публічно виступати українською. Але він зробив це в Санкт-Петербурзі, і йому за те нічого не було. В Україні на нього зразу би скаргу написали:

На весні 1902 р. Д. Мордовець промовляв українською мовою на шевченківському святі в Санкт-Петербурзі в будинку Шляхетського зібрання, річ неймовірна для Києва чи Одеси. 

А ось і сміливі галичани, котрі на заборону виступати українською відмовились виступати взагалі. Виступаючі із підросійської України так звикли підкорятись шовіністичним законам Росії, що говорили російською:

На археологічному конґресі в Києві 1899 р. вчені з підавстрійської України мали намір читати доповіді українською мовою (слов'янські мови, як правило, допускалися на тих конгресах). Коли урядові чинники заборонили їм це робити, вони демонстративно відмовилися від будь-якої участи в нарадах. Одначе, вчені з підросійської України до них не приєдналися, а слухняно послугувалися російською мовою. 

Не даремно і тепер москалі так ненавидять галичан. А ось інша історія, галичанам дозволили говорити українською в Полтаві (може повважали за іноземців). Але коли місцеві ризикнули — на них «наїхав» міський голова:

( Read more... )