Історія України

В цьому творі Нечуй-Левицький описує долі різних героїв у 1830-1860 роках, описуючи при цьому і початок русифікації України через освіту. 

Туляки встріли в академії студентів з усієї Росії. Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати.

...Після екзаменів усі студенти були веселі, всі весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгі й густі алеї в монастирі аж гули од голосної розмови. Студенти з України й Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Вони стояли далеко вище од інших, навіть розвиттям розуму, і виглядали паничиками й європейцями між грубими великорусами. Всі студенти говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м'яку розмову українську. ... В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.

Русифікований українець розказує герою оповідання «Хатнє лихо» (що ходить і випрошує пожертви на пам'ятник Шевченку) про обмеженість української мови:

Цікаве оповідання Модеста Левицького «Злочинці». Написано десь на початку 1900-х. В камері сидить евангелист (як тоді казали штундист) і вчитель. Вчитель розказує штундисту за що його посадили. Посадили, який сюрприз, за Т. Шевченка. Почалось його «мазепинство» з дитинства, з того, що він прочитав Євангеліє українською (видано із дозволу синоду в 1906 році):

Початок та опис твору тут. Дискусія шовіністки з Керчі та українця з Харкова про те, в якій мові більше запозичень. Досі нічого не змінилось:

Продовжу тему «русифікація в літературі». Сьогодні оповідання В. Винниченка «Уміркований та щирий». Це шикарне, дуже смішне оповідання. Всім рекомендую прочитати повністю походеньки двох українофілів. Один скромний, тихо в душі патріот, а інший воює з усіма русскоязичними, з кацапами та ін:

Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову "великорусским наречием". Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.

Дуже тонка іронія про поміркованого патріота, що боїться іншим показати, що він українець:

Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: "Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любові до рідного з серця не викинеш".....А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і "ренегат", і "кацап", і "зневага національної культури". На смерть образився.

Кумедний діалог, як наш «щирий» домахався до візника за те, що той назвав Б. Хмельницького «хохлацьким генералом»: